Повчальні оповідання та казки

Працьовита хмаринка

Казка

Першою прокинулася кульбабка. Протерла очі, здивувалась:

— Ой, ледь не проспала!

І почала будити мурашок:

— Гей, відчиняйте двері, вікна! Час за роботу братися...

Ліс наповнився дзвінкими голосами. Весело і посміхнулося сонце, зігріваючи працьовитих лісових мешканців. І лише білій хмаринці, що гуляла по небу, не було чим зайнятися. Вона опустилася нижче, зачепилася за гілля високого дуба й загойдалася туди-сюди.

Старим дуб невдоволено зашамкотів листям:

— Ну чого літаєш гуляючи?

— А я нічого не вмію робити.

— Вчитися треба! — зашумів дуб і відпустив хмаринку.

Але не встигла вона здійнятися над лісом, як зачула голос землі:

— Гей! Що ти там робиш угорі?

Хмаринка поглянула вниз і здивувалася:

— Ой, яка маленька хмаринка!

— І зовсім я не хмаринка, а кульбаба. І не маленька я: лісові мешканці доручили мені будити їх вранці до роботи…

— А я — хмаринка і не вмію нічого робити...

Хмаринка заплакала.

— Невже дощик пішов? — визирнула з дупла білочка. — Як добре — гриби виростуть.

Збіглися лісові жителі.

— Звідки дощ? — не могли зрозуміти вони. — На небі ж жодної хмарки.

— А я? — обізвалася хмаринка. — Бачите, я прилетіла.

І тут Зайчик-побігайчик як закричить:

— Дивіться, дивіться — гриби виросли!

І правда, з-під рудого листя, з моху пробивалися на світ боровички, сироїжки, лисички…

— Ура хмаринці! — застрибала кульбабка. — Це вона вміє робити дощик, я сама бачила.

І лісові мешканці стали дякувати хмаринці за дощик-грибосій, запрошувати до себе в гості.

— Молодець хмаринка! — радів дикий кабан.

— Маленька, а така працьовита! — захоплювався ведмідь.

— Це моя подружка! — хвалилася всім кульбаба. — Дивіться, вона схожа на мене.

Справді, хмаринка була біленька, пухнаста, як кульбаба.

— Ой, мені час додому, мама шукатиме, — сполошилась хмаринка. — А завтра я знов прилечу до вас, друзі. Покроплю теплим дощиком суничну галявину, малинник, чорничник — увесь ліс.

Саме в цю мить подув вітерець, і хмаринка полетіла за горизонт.

Добрі брати

Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну.

Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу».

Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.

А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:

— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.

Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову.

На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них.

Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя.

Не силою, а розумом

Народна казка

Один чоловік пішов у ліс по дрова. Нарубав дров, сів на пень відпочити. Приходить ведмідь:

— Гей, чоловіче, давай-но будемо силою мірятися!

Подивився чоловік на ведмедя: дужий волохань — куди там з ним боротися! Стисне в лаписьках — й дух вийде!

— Е, що мені з тобою боротися! Давай-но спершу подивимось, чи є в тебе сила,

— А як дивитися будемо?

Узяв чоловік сокиру, розчахнув пень зверху, вбив у розколину клин та й каже:

— Якщо роздереш цей пень лапою, значить, маєш силу. Тоді я з тобою боротимусь.

Ну, ведмідь, не довго думаючи, тиць лапу в розколину. А чоловік тим часом трах обухом по клину — той і вискочив.

Тут пень і затис ведмедячу лапу, немов обценьками.

Реве ведмідь, пританцьовує на трьох лапах, та ні розчепити пень, ні вирвати з нього лапу не може.

— Ну що, будеш боротися зі мною?

— Ні, не буду!

— Отож бо, — сказав чоловік. — Не лише силою мірятись можна, а й розумом.

Забив він клин знову в пень, ведмідь вирвав лапу та навтьоки в хащі без оглядки.

Відтоді він і боїться зустрічатися з людьми.

Нарешті зрозумів

Мама послала Тимка купити батон. Біля самісінького магазину він наздогнав незнайомого дідуся. Не встиг старенький переступити поріг, як Тимко, штовхнувши його, прошмигнув наперед. Старий легенько, але з явним натяком стукнув Тимка ціпком по спині. Хлопчик озирнувся: за що? А дідусь, не приховуючи хитринки в очах, мовчки пішов до прилавка.

Повернувшись додому, Тимко розповів мамі про випадок у магазині.

— Цікаво, — усміхнулася мама.

— Що цікаво? — перепитав Тимко.

— Та те, що з тобою трапилось.

— Чого ж той дідусь мене зачепив?

— А ти не зрозумів?

— Ні...

Мама хотіла, щоб Тимко сам про все здогадався. Але той мовчав.

— Прикро мені за тебе, синку.

— Чому?

— Що ти такий нетямущий...

Тимко ледь не плакав: він нічого не розумів.

Тоді мама сказала:

— Ти, синку, образив стару людину. Мусив був пропустити дідуся першим. Треба дорослих, особливо стареньких, поважати.

— А-а, — нарешті все зрозумів Тимко.

Вірні друзі

Казка

Жив собі в лісі Заєць. Ні з ким не сварився, ні з ким не сперечався. Неподалік від нього, під кущем ялівцю, поселився Їжачок. Лагідне звірятко, нікому ока не запорошить. Познайомилися Заєць та Їжачок, почали разом гуляти. Помітила їх Білочка і розсміялася: такі вони різні, друзі. Заєць великий, мчить ніби вітер. А Їжачок — маленький, повільний, як черепаха.

— Недовго ви товаришуватимете, — мовила Білочка. — Лопне ваша дружба при першій же нагоді, як бульбашка дощова.

— Поживемо — побачимо, — відповіли Їжачок і Заєць.

Одного дня в ліс прийшла біда. Голодний Вовк помітив звірят і зрадів: відразу з’їсть Їжачка, а потім, коли додасться сил, наздожене Зайця.

— Рятуйтеся! Вовк-розбійник наближається! — тривожно зацокотіла Білочка. Заєць звівся на задні лапки і побачив хижака, який принишк за кущем.

— Утікай, Їжачок! — гукнув він і кинувся навтіки. У Їжачка ніжки коротенькі — не втекти йому, небораку. Тому він згорнувся в клубочок, наставив свої гострі голочки і завмер.

— От і скінчилася ваша дружба! — зацокотіла Білочка. — Справжні друзі в біді пізнаються.

А Вовк ударив лапою Їжачка і аж заскімлив від болю — об голочки поколовся.

Тим часом повернувся Заєць, аби якось допомогти другові. Вовк залишив Їжачка — і за ним, довгоногим. Заєць зробив по лісу коло, друге. Не відстав Вовк, слідом мчить. Чути тільки важке сопіння та тупіт. І раптом... як заскімлить Вовк, як завиє на весь ліс! Це Їжачок підкотився йому під ноги, і хижак знову поранив об голки лапу. Покачався Вовк по землі, рану зализав і неохоче поплентався геть — відступився від звірят.

Білочка все це бачила. Вона спустилася з ялини до Їжачка і Зайця, зацокотіла винувато:

— Пробачте, що сміялася над вами. Тепер знаю, ви — справжні друзі.